29 червня.
Перед вчера був у радника лїкар з міста і знайшов мене на землї посеред дїтей Льоти; одні лазили по менї, иньші зачіпали мене, я лоскотав їх і робив разом з ними великий крик. Серед бесїди, доктор, доґматична маріонетка крутив безнастанно свої маншети й кризи і признавав що я держу себе низше гідности розумного чоловіка; се помічав я по його носї. Я одначе не дав собі в нїчім перешкодити, дав йому розводитись про дуже розумні річи і ставив дїтям знов домки з карт, які вони були повалили. Опісля ходив він по містї й нарікав, що мовляв дїти радника й так досить розвезені, а Вертер попсує їх до решти.
Так, дорогий Вільгельме, на землї найблизші мойому серцю дїти. Коли я до них придивляю ся і добачую в сих малих сотворіннях зародки всїх чеснот, всїх сил, яких вони колись так дуже будуть потрібувати; коли в уперности бачу будучу постійність і силу характеру, а в пустотах добрий гумор і легкість обминанню світових небезпек, і все таке незіпсуте, таке суцїльне! — то все, все тодї повторяю золоті слова Учителя людей: „Коли не будете, як одно з сих“! — І ось, мій дорогий, з тими, що рівні нам, які мають бути для нас взірцем, поводимось ми наче з своїми підданими. Вони не повинні мати своєї волї! А хибаж ми її не маємо. І звідкиж у нас се право? — Тому, що ми старші і розумнїйші! — О, добрий Боже, ти з своїх небес бачиш тільки дїтей — старих і молодих; а котрі тобі милїйші, то се вже давно оповістив твій син. Але люди вірять в нього, а не слухають його — се такеж вже старе! — і формують своїх дїтей по свойому взору і — бувай здоров, Вільгельме! Не можу я далї про се плести.
