гадка не покидала мене, і коли ми перед вечером вернули на приходство і сїли за стіл до молока, а розмова зійшла на радощі і гризоти житя, то я не витерпів, і навязуючи до сього з цїлою щирістю почав говорити про злий гумор. — „Ми люди, нарікаєм часто , почав я говорити, „що так мало щасливих хвиль, а так богато прикрих, і як я думаю — по найбільшій части несправедливо. Колиб наше серце завсїди було готове для уживання того доброго, яке нам Бог на кождий ден приготовив, то ми мали б опісля досить сили, щоб знести й горе, коли воно прийде“. — „Але наш ум не в нашій власти“, сказала на те жінка священика; „і скільки то від тїла залежить! коли хтось нездоров, то йому всюди зле“. — Я признав їй се. — „Отже“, — почав я знов, „уважаймо се як хоробу, і спитаймо, чи нема на се якого лїку?“ — „Се правда“ сказала Льота, „і я бодай думаю, що від нас богато залежить. Я знаю се по собі самій. Коли менї щось докучає й має мене розсердити, то я зараз зриваюсь, біжу на город, переспіваю кілька контрадансів і зараз се минає“. — „Се і я хотїв сказати“, почав я знов; „злий гумор то зовсїм так, як лїнивство, бо се також рід лїнивства. Наша натура дуже до нього склонна, але як тільки раз зберем сили щоб себе перемогти, то піде робота жваво і ми знайдемо в працї правдиве вдоволеннє“. — Фридерика слухала дуже уважно, а молодий чоловік замітив менї, що ми не можемо бути панами самих себе, а що найменче можемо панувати над своєю вражливістю. — „Отже , сказав я далї, йде річ про якесь немиле вражінє, якого кождий радо хотїв би позбутись; а нїхто не знає, як великі його сили, поки їх не випробував, розумієть ся, хто хорий, той буде розпитувати всїх лїкарів, не відкине нї гірких лїків анї найбільших навіт ограничень, щоб тільки одержати бажане здоровлє“. — Я завважив, що чесний старенький
