вання взяли собі до дому вічно повний збанок пророка.
13 липня.
Нї, я не помиляю ся! Я читаю в її чорних очах правдиве заінтересованнє мною і моєю долею. Так, я відчуваю се і серце мене не обманює, що вона — о, чи посмію я, чи зможу сими словами все небо висказати? — що вона мене любить!
Любить мене! — І як я сам себе тепер цїню, як я — тобі я се можу сказати, бо ти маєш зрозуміннє до чогось такого — як я тепер сам себе обожаю, відколи вона мене любить!
Чи се тільки моя велика смілість, чи почутє справжнїх відносин? — Я не знаю чоловіка перед котрим я бояв ся б за серце Льоти. А всеж таки — коли вона говорять про свого нареченого з таким теплом, з такою любовю — то я почуваю себе так як той, котрого позбавили чести і всїх почестей і відобрали йому шпаду.
16 липня.
Ах, як ворушить ся менї у всїх жилах кров, коли припадком мій палець діткнеть ся її пальця, коли наші стопи під столом стрінуть ся! Я тїкаю нїби від вогню, а якась таємна сила тягне мене знов — і так менї голова крутить ся. — А вона в своїй невинности і простоті душі не відчуває того, як мене мучать ті дрібні признаки її щирости. Коли вона навіть підчас розмови положить свою руку на моїй, або розмовляючи присяде до мене близше так, що її небесний віддих доходить до моїх губ — тодї я гину, наче громом ударений. — А як що я колись, мій Вільгельме, насмілюсь се небо, се довірє до мене… Ти мене розумієш. Нї, моє серце не таке зіпсуте! Але слабе доволї слабе! — А чи се не значить зіпсутя?
Вона для мене свята. Всї пожадання мовчать в її присутности. Я не знаю нїколи, що зо мною,
