Чи се химерні привиди, Вільгельме, коли нам так добре через них?
19 липня.
„Я бачу її!“ кажу я рано, коли прокинусь і повний радости погляну на гарне сонце; „я побачу її!“ І вже на цїлий день не маю нїяких бажань. Ся надїя усуває все, все.
20 липня.
Вашої гадки я не можу ще уважати своєю, щоб я їхав з послом*** Я не дуже люблю субординацію, а ще ми всї знаємо, що той чоловік дуже незносний. Ти кажеш, що моя мати хотїла б, щоб я був дїяльний; смішно менї з сього стало. Чи я тепер не дїяльний? Чи по правдї не все одно, чи я буду числити зерна гороху чи сочевицї? Все на світї зводить ся в кінци на дурницї, а той чоловік що задля других без власного бажаня й пристрасти гонить ся за грошима й почестями, буде дурнем.
24 липня.
Тому, що тобі дуже на тім залежить, щоб я не занедбував рисовання, то я б волїв радше сю річ промовчати, нїж сказати тобі, що дотепер зроблено дуже мало.
Нїколи я не був щасливійший, ще нїколи моя вражливість на красу природи, аж до малого каміньчика, до дрібної травицї, не була повнїйша й глибша, а всеж таки — не знаю, як маю висловитись — моя відтворна сила така слаба, так все в моїй душі зливаєть ся, що я не в силї схопити контурів; але я представляю собі, що якби я мав глину або віск, то представив би те образово. Я таки візьму глини й буду мняти, хочби се й довго тревало, навіть щоб аж балабухи з того вийшли!
Три рази я зачинав портрет Льоти і три рази скомпромітував ся; се мене тим більше сер-
