до котрого треба бути прихильним. На щастє я не був при приїздї! Серце було б менї розірвалось від сього. І він на стільки делїкатний, що в моїй присутности не поцїлував ще Льоти анї разу. Нехай йому се Бог нагородить! Задля пошани, яку він сїй дївчинї показує, я мушу його любити. Він мене також рад любити, і я догадуюсь, що се більше дїло Льоти, нїж його власного почутя: бо жінки такі справи тонко розуміють і мають рацію; коли вони потрафлять двох поклонників удержати в добрих відносинах поміж собою, то воно все виходить їм на користь, хоч се і рідко коли буває можливе.
Всеж таки я не можу відмовити Альбертови поважання. Його спокійна поверховність дуже сильно відбиває від моєї неспокійної вдачі, чого не можна скрити. У нього багато чутя і він знає, що він має в Льотї. Він виглядає на такого, що не має злих гуморів, а ти знаєш, що се такий гріх, який я в людях ненавиджу більше, нїж всякі иньші гріхи. Він має мене за догадливого чоловіка; моя прихильність до Льоти, радість, якою переймають мене всї її вчинки, побільшує його тріумф і через те він її ще більше любить. Чи він там не мучить її деколи дрібними сценками зависти, се ще питанє, я бодай на його місци не був би зовсїм певним перед сим чортом.
Та нехай з ним буде, що хоче! Пропала моя радість бути з Льотою. Чи се глупота чи заслїпленнє? — Але що там про назву! Річ сама про себе говорить! — Все те що я знаю тепер, я знав і перше, нїж ще Альберт приїхав; я знав, що не можу мати на неї нїяких виглядів, і не мав нїяких — то значить, на скільки се можливе не мати нїякого бажання при таких милих відносинах. — А тепер — глупий чоловік — буду робити здивовані очи, коли приходить справдї другий і відбирає дївчину.
Я затискаю зуби й смію ся з своєї біди,
