в нїм була затичка і тота затичка попала дївчинї в мязень правої руки й розбила їй великий палець. Я мусїв заплатити за біль, ще й за лїченнє, і від тої пори всяке оружє у мене буває ненабите. Дорогий мій, що таке обережність? Небезпеки не можна свідомо відвернути! Хоч…“ — Отже мусиш знати, що я люблю сього чоловіка, аж поки він не скаже: хоч…; бо хиба ж се не розумієть ся само собою, що всяке загальне правило може мати виїмки? Але се вже такий чоловік, що сам зі всього оправдуєть ся! Коли йому здаєть ся, що він про щось надто поспішно висловив свій погляд, або занадто загально, чи не зовсїм правдиво, то він не перестане перед тобою застерігатись, сказане зміняти, додавши й віднимати, так що в кінци нїчого на річи не лишить ся. І з тої нагоди він запустив ся був дуже далеко: я в кінци перестав його слухати, попав в задуму і наглим рухом приложив собі отвір пістолєта до чола понад правим оком. „Фе“, сказав Альберт, вириваючи менї пістолєт, „що се має бути?“ — „Він не набитий“, сказав я. — А хоч би й так, то по що се?“ — відповів він нетерпеливо. „Не можу собі того представити, як чоловік може бути такий глупий, щоб себе застрілити; сама гадка викликає в менї відразу“.
„Як се ви, люде“ — сказав я, „не можете про нїщо говорити, щоб не сказати зараз: се глупе, се розумне, се добре, се зле! І що те все значить? Чи через те ви розслїдили внутрішні причини якогось учинку? Чи зумієте з точністю виказати поводи, для чого так сталось, для чого так мусїло статись?“
„Мусиш менї признати“, сказав Альберт, „що певні вчинки будуть все злочинні, з яких би там поводів не були вони виконані“.
Я здвигнув плечима й перечив йому. — „Всеж таки, мій дорогий“, говорив я далї, „і тут бува-
