риває її непоборимо якесь незнане чутє, на котрого вона покладає всю свою надїю, забуває цїлий світ, нїчого не чує, нїчого не бачить, нїчого не відчуває, тільки його, його єдиного, за ним тільки, єдиним, і тужить.
„Вона не зіпсута пустими забавами й підхлїбствами, а йде за своїм бажаннєм просто до цїли, вона хоче належати до нього, хоче у вічній злуцї найти те все щастє, якого їй бракує, зажити всїх нараз радостей, за якими вона тужила.
„Численні приреченя зміцняють тільки всї її надїї, смілі ласки побільшують бажання, захоплюють зовсїм її душу, свідомість затемнюєть ся, а передчутє великої радости доводить її до найвисшого степеня напруження, так що нарештї вона простягає руки, щоб взяти всї свої бажаня — і її коханий покидає її.
„Переражена, без памяти, стає вона над пропастю; довкола неї пітьма, нїяких виглядів, нї потїхи, нї надїї! Бо її покинув той, що був її істнованнєм, їй житєм. Не бачить вона широкого світа, що довкола неї лежить, анї тих багатьох, що моглиб її заступити утраченого; вона почуває себе самітною, покинутою цїлим світом — і доведена до крайности своїм страшним сердечним горем, кидаєть ся на ослїп в обійми смерти, щоб закінчити свою муку. — Отсе, мій Альберте, історія багатьох людей! Скажи, чи се не так само як з хоробою? Натура не знаходить виходу з того лябіринту поплутаних і суперечних сил, і чоловік мусить умирати.
„Горе тому, хто дивлячись на се сказав би: „От, глупа! нехай би була зачекала, щоб якийсь час пройшов, а роспука булаб заспокоїла ся, найшов ся б уже певно иньший і розважив би її. То зовсїм так, якби хтось сказав: от, дурний чоловік умирає на пропасницю! Колиб він почекав, аж його сили зміцнять ся, бушуваннє крови уля-
