мною лежали пропасти, дощеві потоки гнали в долину, підо мною в низу плили ріки, гомонїли лїси й гори.
Я бачив в глубинах землї роботу тих всїх недослїджених сил, а над землею, і під небом незчислені найдивнїйші роди сотворінь. Все, все наповнене тисячами ріжних форм; а люди знов тулять ся й гнїздять по своїх хатках і в думках своїх панують над цїлим широким світом! Бідний і глупий ти, чоловіче, що все таким дрібним уважаєш, бо сам ти малий. Від недоступних верхів і пропастей, в яких не станула ще людська нога, аж до кінця незнаного океану всюди носить ся дух вічно творящого і радуєть ся кожному зерняткови пороху, що його відчуває і живе.
Ах, як часто тодї, споглядаючи на журавля, що лїтав понадо мною, тужив я за берегами безконечного моря, за повного чашею безконечної й надмірної роскоші житя, і щоб хоч на одну хвилю почути своїми обмеженими силами одну краплю тої великої блаженности істоти, що творить все у собі і через себе.
Брате мій, менї мила сама згадка тих хвиль.
Навіть само напруженнє відтворити тоті невисказані почутя, наново виповісти їх — підносить мою душу понад неї саму і опісля каже менї далеко сильнїйше відчувати мій тужний теперішнїй настрій, який мене тепер не покидає.
Перед моєю душею наче розступила ся завіса і сцена безконечного житя переміняєть ся в пропасть, як вічно відкрита могила. Чи можеш ти сказати: „Отсе істнує“, коли все минає, все скоро, як блискавка щезає, і рідко коли всїми своїми силами зможе остоятись, бо пірве його хвиля, затопить, об скалу розібє?
І нема хвильки, яка не нищила б тебе і всїх довкола тебе, нема хвильки, колиб ти не нищив чогось і не мусїв нищити; найневиннїйший прохід
