сольстві, якого, як ти запевняєш, не відмовили б менї. І я так думаю. Мінїстер від довна мене любить, давно вже менї радив, щоб я присвятив ся себе якомусь дїлу; і так хвилями менї приємно чимось заняти ся, а зараз за хвилю, коли знов про се подумаю, пригадуєть ся менї байка про коня, що невдоволений з своєї свободи дав собі заложити сїдло й уздечку і був на смерть заїджений — і так я й не знаю, що менї робити. — Ах, мій дорогий, може се бажанє переміни, буде вічною внутрішньою нетерплячкою, яка мене всюди переслїдувати буде?
28 серпня.
Се правда, що якби моя хороба була до вилїченя, то й люди булиб се зробили. Нинї мої уродини і я дуже раненько дістав від Альберта пакетик. Коли я його відчинив впала менї в око блїдо червона стяжка, котру Льота мала при сукнї, коли я її перший раз бачив і яку кілька разів від неї випрошував. Було там дві книжечки формату дванайцятки маленького Ветштайнового виданя Гомера, яке я вже давно бажав мати, щоб не тягти з собою на прохід ідучи виданя Ернесті. Ось так вони йдуть на стрічу моїм бажанням, роблять ріжні дрібні приятельські услуги, які тисячу раз цїннїйші нїж величаві подарунки, котрими принижує нас хвальковатість подавця. Тисячі разів цїлую я сю стяжку і з кождим віддихом вдягаю в себе спогади того щастя, яким наповняли мене тих небогато щасливих, неповоротно минулих днїв.
Се так Вільгельме, цвіт житя — тільки хвилеве явище! Як богато з них минає, не лишаючи слїду за собою, як мало котрий з них дає овоч і як мало з тих овочів достигає! А всеж таки їх доволї богато! всеж таки, брате мій, чи можемо ми занед-
