Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/59

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ністю одного з найбільш романтичних з тих штучно зроблених, які я бачив.

На початку з поміж каштанів відкриваєть ся далекий вид — ах, правда, я пригадую собі, що писав вже тобі багато про се! В кінци буки стїною замикають вид і густі корчі зміняють алєю на що раз темнїйшу, аж нарештї вона кінчить ся замкненим кутиком, окруженим понурою самотою. Я ще нинї памятаю, як менї стало мило, коли я перший раз зайшов сюди одного дня в само полуднє; в менї заворушилось неясне передчутє, ще сей затишок буде місцем і щастя і горя.

І так вже з пів години я віддавав ся прикрим і солодким думкам про вічну розлуку і стрічу колись, коли я почув, як вони почали виходити на терасу. Я побіг їм на зустріч, сильно дріжучи взяв її руку й поцїлував. Ми саме вийшли на гору, коли з-за гаю на горбку вийшов місяць, розмовляючи ми й самі не спостерегли, як наблизились до понурого павільоника. Льота увійшла і сїла, коло неї Альберт, я також; але мій несупокій не дав менї довго сидїти; я встав, приступив до неї, ходив сюди й туди, сїв знов: се був прикрий стан. Вона звернула нашу увагу на гарні ефекти місячного світла, що освітлювало перед нами цїлу терасу в кінцї букової стїнки; справдї вид був величавий і виступав тим різкійше, що нас довкола окружала густа тїнь. Ми сидїли тихо і по хвилї вона заспівала: „Не піду нїколи гуляти при світлї місяця, нїколи, щоб не прийшла менї гадка про моїх померших, щоб не найшло на мене почуттє смерти, про будучність. Ми все будемо!“ співала вона далї голосом повним великого чутя — „але чи стрінемось ми з вами, Вертер, чи пізнаємо оден одного? Як вам говорить передчутє? що ви про се скажете?“

„Льото“, сказав я і протягнув їй руку, а очи зайшли менї сльозами, „ми стрінемось і тут і там!“