забрати, що має найдорожшого, та нїхто так сильно не відчуває сього, як дїти, що ще довго скаржились, як якісь чорні люде забрали їх маму“.
Вона встала з місця, я був сильно зворушений і потрясений, сидїв далї й держав її руку. — „Підемо вже“, сказала вона, „вже час“. — Вона хотїла, взяти свою руку, та я придержав її сильнїйше. — „Ми знов стрінемось“, сказав я, „ми знайдемо одно одного й спізнаємо себе під всякою постатю. Я йду“, говорив я далї, „я йду добровільно, а все ж таки, коли б я схотїв сказати, що на віки, то не видержав би сього. Бувай здорова, Льото! бувай здоров, Альберте! Ми знов побачимось“. — „Думаю, що завтра“, додала вона жартом. — Я відчув се „завтра!“ Вона виняла свою руку з моєї й вони пішли по алєї. Ах, вона не знала, як я стоячи дивив ся за ними в світлї місяця й кинув ся опісля на землю і плакав і раптом знов підняв ся й побіг на терасу і ще звідти бачив в долинї в тїни високих лип її білу сукню коло фіртки саду. Я простягнув руки — і все зникло.
