розвинути свій ум і при тім зберігти таку дїяльність для щоденного житя“. — Се вже було йому щось незрозуміле, і я попрощав ся, аби дальшим нерозумним говорениєм не псувати собі крови.
А тому всьому ви всї винні, що загнали мене в се ярмо і так багато деклямували про дїяльність. Дїяльність! Коли не більше робить той, хто садить картоплю і їздить до міста продавати своє збіже, то нехай я ще десять лїт пропадаю на сїй ґалєрі, до якої я тепер прикований.
А й ще ся блискуча нужда, ся нудьга серед того поганого народу, якого тут так повно! А ся погоня за карієрою — як вони тут все на сторожі, як старають ся хоч на один крок один одного випередити; найнужденнїйші, наймізернїйші пристрасти, і зовсїм без нїякої обслони. Наприклад, якась жінка, яка кождому росповідає про своє шляхетство і про свій край, так що кождий чужий мусить собі подумати: як ся дурна носить ся з тим бідним своїм шляхетством та представляє собі не знати що про свій край. — Але тут ще гірше: ся жінка — донька урядового писаря з сусїдства. — Не можу я бачиш зрозуміти людського роду, що так мало має глуздів, аби ловити ся на такі дурницї.
Та я щодня переконую ся, як се немудро судити иньших по собі. І тому, що я так багато занятий собою і серце моє таке бурливе, то я полишу — о, з великою охотою иньших людей, нехай собі йдуть своєю дорогою, щоб вони тільки мене в спокою полишили.
Найбільше дражнять мене погані міщанські відносини. Правда, я знаю так добре як і кожний, яка потрібна ріжниця станів і скільки користи менї самому вона приносить, — тільки щоб вона менї в дорогу не входила, де я можу ще зазнати трохи радости, трохи блиску щастя на сїм світї. Недавно тому я познайомив ся на проходї з од-
