Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/73

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

нув з собою до вікна. — „Ви знаєте“, сказав він,  наші дивні відносини; я завважив, що товариство невдоволене, що бачить вас тут; я нїколи не хотїв“ — „Ваша ексцелєнціє“, перебив я йому, „я прошу тисячу раз вибачення; я повинен був скоріш про те подумати, та я знаю, що ви вибачите менї сю мою неувагу; я вже хотїв давнїйше попращати вас, та якийсь злий ґенїй задержав мене“, додав я зі сміхом і поклонив ся. — Ґраф стиснув мою руку з таким чутєм, що говорило все. Я висунув ся незамітно з сього вибраного товариства, пішов, сїв до кабріолєту і поїхав до М…, аби там з горбка дивитись як сонце заходить, і читати собі Гомера, сю величаву пісню, де Улїса гостить шановний свинар. І все було добре.

Ввечері зайшов я до гостинницї щоб повечеряти, там було ще тільки кілька осіб: вони грали в кутї в кости і зтягнули при тім обрус зі стола. Тодї входить чесний Аделїн, кладе свій капелюх, дивлячись на мене, приступає близше і тихенько питає: „Ти мав прикрість?“ — „Я?“ питаю. „Ґраф випросив тебе з товариства“. — „Нехай його, те товариство, чорт візьме!“ сказав я, „менї було приємно вийти звідти на вільне повітрє“. — „Добре“ — каже він, „що ти се легко береш і тілько те менї прикро, що вже се рознесли“. — І аж тодї почала менї ся справа докучати. Всї, що сїдають за стіл і дивлять ся на мене, думав я, — роблять се задля того! І кров почала буритись.

А що сьогодня, куди тільки не ступлю, всюди мене жалїють, а ще й чую, що мої завистники тріумфують і говорять гірше песього бреху: ось кажуть, куди доводить зарозумілість тих, що задля своєї крихітки таланту вважають своїм правом не звортати уваги на нїякі відносини — то від того всього мігби чоловік застромити собі ніж в серце; бо нехай говорять що хотять про самостійність, а я