19 квітня.
Спасибі за оба твої листи. Я не відповідав, бо придержав був сю записку, поки не буду мати з двора увільненя; я бояв ся, що моя мати могла б звернутись до мінїстра і утруднити менї мій замір. Але тепер вже все скінчене, я дістав увільненнє. Не маєте понятя, як нерадо менї се звільненнє дали, а що менї пише мінїстер — ви від сього розпочали б ваші жалї на ново. Наслїдник престола прислав менї на прощанє двайцятьпять дукатів — з таким словом, що мене до слїз зворушило; отже я вже не потребую від матери грошей, про які недавно писав.
5 мая.
Завтра їду звідси, а що моє родинне місце лежить тільки шість миль з дороги, то я хочу і його також побачити, хочу згадати давнї, щасливо перемріяні днї. Хочу як раз тою самою брамою увійти, котрою виїхала була зі мною моя мати, коли після смерти мойого батька покидала се милу, затишну місцевість, щоб замкнути ся в своїм незноснім містї. Бувай здоров, Вільгельме, про мене ти ще почуєш.
9 мая.
Я відбув прощу до мойого родинного місця з усею побожністю, як справжнїй прочанин, і ріжні несподївані чутя опанували мене. Коло великої липи, що стоїть на чверть години ходу перед містом в сторону С… казав я станути, зійшов з екіпажа і казав почталїонови їхати вперед, щоб ідучи пішки як можна найживійше, найсвіжійше відчути серцем всї спогади. І ось стояв я під тою липою, що колись, ще хлопцеви, була метою й границею моїх проходів. Яка переміна! Тодї в щасливій невідомости я тужив за незнаним менї
