Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/82

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

жалувати й лаяти мене? Нехай! може і в тім моя доля!

З тихим смутком, в котрім я наче зауважив трохи страху, відповідав менї сей чоловік зразу тільки на мої питаня; але скоро вже, так якби нараз пізнав себе й мене, — відкрив менї щиро свої похибки, жалїв ся на своє нещастє. Колиб то я зумів, мій друже, кожде його слово поставити на твій осуд! В його признанню, в його словах була замітна певного рода насолода і щастє самої згадки, що мовляв, його пристрасть до його господинї щодня зростала, так що вкінци він не знав вже що́ робить, зовсїм, як він виразив ся, стратив був голову. Він не міг вже нї їсти, нї пити, нї спати, його дусило в горлї, він робив те, чого не треба було, а забував те, що йому було поручене так, наче злий дух його обпутав, аж нарештї одного дня, коли він знав, що вона в кімнатї на горі, пішов туди за нею, а радше потягло його туди; а що вона не хотїла вислухати його просьби, він хотїв її силою зневолити; він не знає, що йому стало ся, і бере Бога на свідка, що його наміри супроти неї були все честні, і що він нїчого так горячо не бажав, як щоб вона вийшла за нього замуж і прожила з ним свій вік. Він говорив вже досить довго і почав по трохи спотикатись в мові, як буває, коли хтось має ще щось сказати, але не відважаєть ся; нарештї признав ся несміло, яку близкість з ним вона собі дозволяла. Він уривав два, три рази й повтаряв все з найживійшими запевненнями, що він не говорить сього, аби про неї сказати щось зле, що її любить і шанує як і перше, що ще нїколи щось таке не перейшло через його уста, що він се тільки менї говорить, аби мене переконати, що він ще не зовсїм злочинний і шалений чоловік — і тут, мій дорогий, я розпочинаю знов мою стару пісню, яку все буду починати: