Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/84

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

як сей нещастний, з котрим я й не відважаю ся себе порівнювати.

5 вересня.

Вона писала записку свому чоловікови на село, куди він поїхав задля своїх справ. Записка так починалась: „Наймилїйший, найлїпший, приїдь, як можеш найскорше, чекаю тебе з великою радістю“. — Але приїхав знайомий і повідомив, що чоловік її задля певних обставин ще не так скоро поверне. Записка лишилась і вечером впала менї в руки. Я прочитав її і усміхнув ся; вона спитала чому? — „Який то божеський дар, ся уява“, сказав я, „одну хвилину я зміг собі представити, що се до мене писано“. — Вона перервала розмову, се, видно, їй не подобалось, і я замовчав.

6 вересня.

Дуже тяжко було менї рішитись скинути мій простий, синїй фрак, в котрім я перший раз з Льотою танцював; він став був вже зовсїм непоказний. І я казав собі зробити другий, зовсїм такий, як попереднїй, і комір і вилоги і також знов жовтий жілєт і пантальони до нього.

Але всеж таки не вийшло воно зовсїм так, як перше. Не знаю — але мене здаєть ся що з часом і сей буде менї милїйший.

12 вересня.

Вона була виїхала на кілька днїв, щоб вернутись з Альбертом. Нинї я увійшов в її кімнату, вона підійшла до мене, і я з великою радістю поцїлував її руки.

З зеркала злетїв їй на плече канарок — „Ось новий приятель“, сказала вона і зманила пташка собі на руку, „він призначений для моїх малих. Він такий милий! Гляньте на нього! Коли я даю