йому хлїба, він тріпоче крильцями і так чемно дзьобає. Він і цїлує мене, ось погляньте!“
Коли вона протягнула рот пташкови, то він так мило припав до тих милих губ, наче відчував справдї сю велику роскіш, якої заживав.
„Він і вас поцїлує“ сказала вона і звернула пташка до мене. — Маленький дзьобик перебув віддаленє від її губ до моїх, а легкий його дотик був наче подув, натяк на милу ласку.
„Його поцїлунок“, сказав я „не зовсїм безкористний, він шукає поживи і вертає невдоволений пустими ласками“.
„Він і їсть менї з уст“, сказала вона. — Вона дала йому кілька кришок хлїба своїми устами, з котрих усміхала ся невинна любов в повній своїй красї.
Я відвернув лице. Вона не повинна була сього робити! не повинна дражнити моєї уяви тими образами небесної невинности і сього щастя, і не будити мойого серця з того сну, у який його деколи заколисує житєва байдужність! — Але чомужби нї? — Вона менї так довіряє! Вона знає, як я її люблю!
15 вересня.
Ах, Вільгельме, злість бере чоловіка, що єсть люди без нїякого зрозуміння і почутя до тих нечисленних річий, які ще мають на світї якусь вартість.
Ти знаєш ті оріхи у шановного пароха в С., під котрими я сїдав з Льотою, ті величаві оріхи, які все будили в моїй душі, Бог зна'чому, найбільшу втїху! Яким затишним робили вони подвірє приходства, який холод давали! А які чудові були галузи! І спогад про тих шановних священиків, що їх садили. Учитель згадував нам часто одно імя, яке чув від свого дїда; він мав бути дуже честний чоловік; я згадував імя його
