Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/86

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

під тими деревами і воно було менї святе. Кажу тобі, що учитель мав сльози в очах оповідаючи менї вчера, що сї дерева зрубали. Зрубали! Я страшно розсердив ся і мігби був навіть убити сього собаку, що перший ударив сокирою. Я загриз ся би на смерть колиб на моїм подвірю стояло два такі дерева і одно з них з старости згинуло б, а тут не можу нїчого зробити. Одно тут тільки замітне, мій дорогий, — чутє людське! Цїле село нарікає, і я певний, що панї матка мабуть помічає по маслї, яйцях і иньших припасах, яку рану завдала цїлій місцевости. Бо се вона зробила, жінка нового пароха (наш старий також помер), сухорляве, хоровите сотворіннє, яке з повним оправданнєм не інтересуєть ся нїчим на світї, бо нїхто не інтересуєть ся нею. Глупа жінка, яка представляє з себе учену, береть ся критикувати Канон, займаєть ся богато новомодною критично-моральною реформацією християнства, здвигає плечима на мрії Ляфатера, а при тім має зовсїм розбите здоровлє і не знаходить собі тому нїякої радости на божім світї. Тільки така креатура змогла зрубати мої оріхи.

Бачиш, я не можу прийти до себе! Представ собі, листє, що спадає з дерев засмічує їй подвірє і роблять вохкість, самі дерева не допускають сонїшного світла, а коли оріхи достигнуть, то хлопцї збивають їх камінями, а се дражнить їй нерви і перешкаджає у глубоких роздумуванях при порівнаню Кенїбота, Землєра і Міхаелїса.

Бачучи, що люди в селї, особливо старі, такі невдоволені з сього, я сказав: „чомуж ви допустили до сього?“ — „Як тут на селї війт щось захоче“ — сказали вони, „то що ми можемо зробити?“ — Але одно тут добре сталось. Війт і парох, якому не богато лишають доходів капризи його жінки, схотїли тут скористати і подїлитись оба; про те довідав ся заряд княжих маєтностей і сказав: Стій! А що заряд