землю, на буйну траву кличе: „Прийде, прийде подорожний, що знав мене у моїй красї і спитає: ,Де співак, славний син Фінґаля′? — „Його стопа стане на мій гріб, а він даремне буде питати про мене на землї“. — О, дорогий мій! Я вирвав би оружє благородному оруженосцеви, освободити від муки повільної смерти, мого князя за увільненим півбогом післати свою душу.
19 жовтня.
Ах, ся порожнеча! ся страшна ирожнеча, яку я почуваю тут, у своїм серцю! Я часто думаю: колиб я лиш раз, лиш оден раз міг притиснути її до сого серця, то цїла, ся порожнеча заповнила ся б.
26 жовтня.
Я переконуюсь і то що раз певнїйше, мій дорогий, що людям дуже мало залежить на чиїмсь житю, дуже мало. До Льоти прийшла її подруга і я вийшов у сусїдню кімнату, аби взяти книжку, але не міг її читати і взяв опісля перо, щоб писати. Я чув, як вони зтиха розмовляли; вони росказували одна другій про ріжні дрібні справи, мійські новини: що от ся виходить замуж, та знов хора, дуже хора. „У неї сухий кашель, на лици вистають кости, і вона все омлїває; я не далаб і гроша за її житє“, каже одна. „А з N. N. також вже зле“, говорить Льота. „Він уже спух“, відповідає та. А моя жива уява перенесла мене до ложа сих нещасних; я бачив, як нерадо вони покидають житє, як вони… ах Вільгельме! а мої жіночки говорять про те так собі байдуже, як звичайно говорить ся про смерть чужого. Я оглянув ся на сю кімнату — все тут і Льотина одежа, і Альбертові рукописи і всї меблї і навіть сей каламар все те менї таке близьке, і я подумав: Справдї я щось значу для сього дому, з усїм тут я звязаний. Приятелї мої шанують мене! Я при-
