коли все моє минуле світить як блискавка над темною пропастю будучности, а все довкола мене западаєть ся і зі мною разом гине світ — чи ж се не буде голос сотворіння, що в невимовнім утиску… падучи безстримно в пропасть і надармо напружуючи свої сили застогне з глубини своєї: Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув? Чи маю я стидатись сього висказу, маю нудитись перед тою хвилею, якої не оминув і Він, що може небеса двигнути, як хусту?
21 падолиста.
Вона не бачить, не відчуває, що приготовляє отруту, яка згубить мене і її, і я з великою охотою випю сю чашу, яку вона, підносить менї на мою згубу.
Що значить сей добрий погляд, який вона часто — нї, не часто, але всеж деколи на мене звертає, ся ласкавість, з якою вона слухає невольних висказів мого чутя, се співчутє для мойого страждання, яке так часто малюєть ся на її обличю?
Вчера, коли я відходив, вона простягнула менї руку й сказала: „Прощавайте, дорогий Вертер!“ — Дорогий Вертер! Се вона у перше назвала мене дорогим, а я захолов від сього до мозгу костей. Я повтаряв собі сї слова сто разів, і вчера в ночи, лягаючи у постїль і балакаючи ріжне сам з собою, сказав нараз: „на добраніч, дорогий Вертер!“ і мусїв опісля сам з себе сміятись.
22 падолиста.
Я не можу молити Бога: Лиши менї її! А всеж часом здаєть ся менї, що вона моя. Я не можу молитись: Дай менї її! — бо вона належить до иньшого. Я змагаюсь зі своїм стражданнєм; колиб я не держав себе в руках, то не булоб кінця тим суперечним бажанням.
