24 падолиста.
Вона відчуває, що я страждаю. Нинї її погляд пробив менї глибоко серце. Я знайшов її саму; я не сказав нїчого, а вона поглянула на мене. І я не бачив вже в нїй тільки нїжну красу, тільки відблиск високого духа; все те зникло з перед моїх очий. Мене вражав далеко величавійший погляд, повний найнїжнїйшого, найсолодшого співчутя. І чомуж не смів я припасти до її ніг? Чому не смів з тисячними поцїлунками кинутись їй на шию? Вона втїкла до фортепіяна і прилучила до гри свій тихий, лагідний голос. Нїколи я ще не бачив її губ такими чарівними; виглядали вони так, наче б ловили ті нїжні тони, що виходили з інструменту, і тільки їх дивний відгомін звучав з її уст — о, як би я зумів те росказати! Я не противив ся довше, похилив ся й присяг: Нїколи я не відважусь діткнути поцїлунком ті уста, на котрих духи небесні витають — а всеж таки — я хотїв би… І, бачиш, се наче перегорода стоїть перед моєю душею — з одної сторони се велике щастє — з другої погибель і кара за сей гріх. Гріх?
26 падолиста.
Часом говорю я собі: Моя доля виїмкова; иньші всї можуть називатись щасливими, ще нїхто так не мучив ся. Опісля читаю поета давнини, і менї здаєть сь, що наче я бачу своє власне серце. Я мушу так богато винести! Ах, чи були вже коли люди такі нещасні, як я?
30 падолиста.
Я не можу, не можу прийти до себе! Куди тільки не поступлюсь, стрічаю явище, що доводить мене до безпамяти.
Сьогодня! О, доле! О людство!
Я йшов понад водою в час обіду і не мав
