охоти до їди. Всюди було пусто; холодний, вохкий вітер дув з гори і сїрі дощеві хмари розляглись над долиною. З далека побачив я чоловіка в зеленій, лихій одежі, як він пролазив поміж скалами і нїби шукав зїля. Коли я наблизив ся до нього, а він оглянув ся на той шелест, який я робив, я побачив інтересне лице, якого головною рисою був вираз тихого смутку, який одначе нїчого иньшого крім добродушности виявляв; його чорне волосє було роздїлене шпильками у два ряди, а решта була сплетена в грубу косу, яка звисала йому на спину. Тому, що його одежа вказувала на чоловіка низького стану, я подумав, що він не возьме менї за зле, коли зверну увагу на його занятє, отже я спитав його, чого він шукає? — „Я шукаю квіток, і не находжу нїчого“, відповів він глибоко зітхнувши, — „І пора року не відповідна до сього“, сказав я усміхаючись. — „Єсть одначе богато квіток“, сказав він, сходячи до мене. „В моїм саду цвитуть рожі і капріфолїї двоякого рода; одну з них дав менї батько; вона росте як бурян; я вже два дни її шукаю і не можу найти. Тут все бувають квітки, жовті і блакітні і червоні, золотник також має гарненькі квіточки. І нїчого не можу я знайти“. — Я запримітив тут щось підозріле й спитав, нїчого не зраджуючи: на що йому сих квіток? — На його лици показав ся дивний, нервовий усміх. — „Якби я його не зрадив“, — сказав він, кладучи палець на губах, „я обіцяв своїй коханій букет.“ — „Се гарно“, сказав я. — „О“ — відповів він, „вона має богато иньших річей, вона богата“. — „А проте вона любить ваші букети?“ — додав я. „О! вона має дорогоцїнности й корону“ — говорив він далї. — „Якже вона називаєть ся?“ — „Якби Ґенеральні Штати схотїли менї заплатити“, сказав він, — „я ставби иньшім чоловіком! Так, був раз час, коли менї так добре було! Тепер кінець зі мною. Тепер я —“ Вохкий погляд звернений до неба
