відкрив усе. — „Значить, ви були щасливі?“ — спитав я. — Ах, я хотївби знов таким бути!“ сказав він. „Тодї менї було так добре, так мило, так легко, як рибі в водї!“ — „Гайнріх“ закликала якась стара жінка, що надійшла дорогою „Гайнріх, де ти? Ми шукали тебе всюди, ходи обідати!“ — „Чи се ваш син?“, — спитав я приступаючи до неї. — „Так“, відповила вона, „се мій бідний син! Бог вложив на мене тяжкий хрест“. — „Давно вже він такий?“ спитав я. — „Такий тихий він тільку пів року. Слава Богу, що він вже такий, а перше цїлий рік мав він напади, і був в ланцюхах в домі божевільних. Тепер вже він нїчого не робить, тільки вже має дїло з королями й цїсарами. Се був такий добрий, тихий чоловік! він помагав менї, він так гарно писав і нараз став задуманий, дістав горячкову пропасницу, опісля збожеволїв, а тепер вже такий, яким його бачите. Як позволите вам розповісти… Я перебив їй потік слів питаннєм: „який то час був, в котрім, як він каже, було йому так добре, такий він був щасливий?“ — „О, нерозумний чоловік!“, сказала вона усміхаючись зі співчутєм се той час, коли він був в домі божевільних, коли нїчого про себе не знав“… Се впало на мене як грім, я вложив їй в руку золоту монету і спішно покинув їх.
„Коли ти був щасливий“! викликнув я, йдучи скоро просто до міста, „коли тобі було так добре, як рибі в водї!“ — Господи Боже! Ось яку ти долю дав чоловікови, що він буде щасливий, поки до розуму дійде, і коли його знову втратить… Нещасний! І всеж таки як я завидую тобі твого божевілля, помішання свідомости, у якім ти загибаєш! Повний надїї йдеш ти зимою шукати квіток для своєї царівни, і сумуєш не найшовши їх і не знаєш, чому се так. А я — я виходжу без надїї, без цїли, і знов вертаю ся, так як вийшов. У своїм помішанню ти фантазуєш, яким би то ти був
