1 грудня.
Вільгельме! Чоловік, про котрого я тобі писав, сей щасливий нещасний був писарем у батька Льоти і сильне чутє до неї, яке він плекав, скривав і нарештї відкрив, — за що його зі служби відправили, — довело його до божевілля. Чи можеш собі представити з сих сухих слів, якою безглуздою видалась менї цїла ся історія, коли менї Альберт росказав про неї так спокійно, як може і ти її прочитав.
4 грудня.
Послухай, прошу — бачиш, зі мною вже кінець, я довше не видержу! Нинї я сидїв коло неї — сидїв, вона грала на своїм фортепянї ріжні мельодії і все з тим виразом, з тим! — з тим! — Що менї робити?… Її сестричка одягала ляльку у мене на колїнах. Менї закрутились сльози в очах. Я нахиливсь і менї впала в око її обручка — сльози потекли — і нараз вона почала грати стару, солодку мельодію, так якось нагло, а менї в душі заворушилось чутє потїхи, згадка минулого, сього часу, коли я чув сю пісню, і опісля часу гризоти, розбитих надїй, і нарештї — я почав ходити сюди й туди по кімнатї, а серце моє розривалось під напливом чутя.
— „Ради Бога“ — сказав я з сильним вибухом підходячи до неї, „ради Бога, перестаньте!“
Вона перервала й поглянула пильно на мене. — „Вертер“, сказала вона, з усміхом, що пройняв менї душу, „Вертер, ви дуже хорі, ваші улюблені страви остогидли вам. Ідїть! Прошу вас, заспокійтесь“.
Я відорвав ся від неї і — о Господи! Ти бачиш мою нужду й положиш їй кінець.
6 грудня.
Як переслїдує мене її постать! На яву і у снї цїла моя душа її відчуває! Коли заплющу очи,
