Ну́, — та з ме́не-ж був і джиgун не аби́який! Мав я собі голівну щітку й роззува́ло; але не на вжи́ток… От, як би тоді подиви́лись на ме́не, як лежав бо́ком..!»
«Ніко́ли не забуду пе́ршу коха́нку: то була підвязка, чи то пак — стёжечка! Гнучка́, чудо́ва, деліка́тна: вона зза ме́не кинулась в ба́лію!.. А то ще вдова одна мене па́лко коха́ла; але я так знепова́жив її, що вона вся аж почорніла! Потім танцюри́ста одна приби́лася: це вона мене так урази́ла, як ба́чите. Така — непоси́дько! А вла́сна моя щітка так закохалась у ме́не, так закоха́лася, що аж воло́сся їй повила́зило… Що й каза́ти! Нажи́вся таки я, набу́вся; але найбілше шко́да підвязки… чи то пак, помиля́вся, — стёжечки, що зза ме́не і в ба́лію ки́нулась! Є аки в мене гріхів на сумлінні! Час-пора і в па́пір білий оберну́тись!»
І комірчик таки свого доле́жався. Все шма́ття на па́пір було переро́блено: але він оберну́вся в той самий гарку́шик, на ко́трім ця ка́зочка надруко́вана; ото, — щоб не плів тереве́нів!
Не забу́дьмо-ж, дітки, і ми цёго, а то, я́к
