вдава́вся на чужи́й хліб... так що́ вже не каза́ла, як не проха́ла, а з мети́ Андерсе́на не зби́ла: ёму було сливе́ чотирна́дцять літ, і хоч з їдно́го бо́ку і ляка́ла ёго невідо́мість і чужина́, але з дру́гого — маня́чі ті мрії зна́жували серде́нько юна́цьке. Але на всі дово́ди не зго́жувалась ще мати і хотіла звіритись на оста́тній сре́док. Уто́му-ж са́мому місті жила одна жінка старе́нька, знакоми́та воро́жка; от, до те́ї ворожки-бабу́сі і думала уда́тись въ оста́ннє ще Андерсе́нова мати, аби ви́рекла, що ма́є на чужи́ні си́нові скла́стися. Хоч усі її в Оденсі за відьму лічи́ли, а про те́ ко́жне впада́ло по своїй потре́бі, — і бабу́ся пророкува́ла кому до́бре, а кому й зле. Так ото прийшла, кажу, до тієї бабу́сі Андерсе́нова мати, привіта́ла її любе́нько, росказала приго́ди свої і просила пора́ди. Роски́нула ворожби́та карти, взяла́ Андерсе́нову руку, подиви́лась і ви́рекла віщли́вим голосом: «буде час, що й Оде́нсе освітять в ёго славу»!.
Оці слова були для Андресе́на ріше́н-
