цем. Мати благослови́ла ёго і ви́рядила в дале́ку дорогу. З захва́том сердечним віта́в Андерсе́н родю́чі ті, кра́сні поло́ги, що перед ним килима́ми сла́лися, та море безкра́йє. Але, як підняв ёго карабе́ль з рідного берега, що ёго зрости́в і ви́пестив, то Андерсе́н з ту́ги заплакав і блага́в одно в Бога, аби пощасти́в ёму у почи́ні.
Ввійшов Андерсе́н до Копенгагена з трина́дцятьма своїми таля́рами і з дитя́чим розумінням безхи́трим. Осели́вся він за́раз у віта́льні і, не вважа́ючи на свої убо́гі засо́би, вдовольня́в усім тре́бам, та за кілька день і обни́щився геть: зоста́вся при одно́му таля́рі та при своїх думах незбу́тніх. Що тут роби́ти, куди вда́тись? Ки́нувся Андерсе́н до театрального діректора, так той тільки гля́нув на ёго і не роспи́тувався гара́зд, а сказав прямо, що худоща́вих таких не прийма́є. Де́-ж ёго приту́лу знайти в вели́кому та тісному місті, між чужи́х людей? Де́ зароби́ти гірко́го? А це, на щастя, напав яко́сь Андерсе́н на кравця́, що шу-
