ка́в собі у́чня. Зго́дився Андерсе́н мерщі і сів за роботу, але та пра́ця не розва́жила ёго великих дум: за ко́жним стібко́м го́лки низа́лись ёму зблідлі надії і на́дили своїми зала́сними ва́бами ёго збу́рену душу. Не зте́рпів Андерсе́н; ки́нув го́лку і ви́скочив геть на вулицю, на свіже та я́сне повітря. Спалось е́му на думку, що мав він до́брого го́лосу; а ну, — думає, — уда́рюсь ще до знакоми́того музи́ки Сібоні, мо́же це Господь мене натиха́. Зду́мано-зро́блено: посту́кався Андерсе́н у две́рі до ёго, і росказав одве́рто лакеєві усі свої невда́чі й приго́ди, а той — переказа́в це до сло́ва своёму господаре́ві. У Сібона ж тоді са́ме було збо́рище, а між ним — поспівець Бакгаузен і письмо́вець Вейзе; покли́кали ото з ре́готом вони Андерсе́на і той їм оповідав щиросе́рдно про всі свої прилу́ки. — Вейзе і Бакгаузен оберну́лись до ёго ласка́во й прихи́льно. Сібоні, почу́вши ёго го́лоса, зго́дився прилучи́ти яко́сь до опери.
Вийшов ото Андерсе́н звідте спьянілим
