ми. Звича́йно між таким товари́ством не зміг він найти побрати́ма, то й мав один одинце́м пробува́ти з своєю невсипу́щою пра́цею. А діректор той, де він жив, ще був на́дто недо́брий, лихи́й; здава́лось ёму втішно було глузова́ти і доріка́ти хло́пцеві ёго літа́ми та вбо́жеством. Кілька раз од ёго нерозва́жно ридав Андерсе́н і за́здрістно зга́дував на́віть горіще оте, де він пропадав пе́рше зімо́ю без шматка́ хліба, без оде́жі, без світла. Ма́буть-же-то допіка́в ёму до́бре отой нелю́дський уїда. Вре́шті той час споку́си минув. Андерсе́н пи́шно здав свого gза́мена і поступи́в до Університе́та, де з ухіттям узя́всь до науки. Там-то і опосвіти́в він навпе́рше де́-яки свої поети́чні утво́ри; вони пригорну́ли до се́бе ува́гу Андерсе́нове ме́ння почало вже засяга́ти свідо́мість; але це ёго не запи́шило, бо з радістю та вдя́кою в серці, ще пилніше освіча́в він свій ро́зум, спочува́ючи, що тільки світло науки й освіне́ і натхне́ ёму душу. А, скінчи́вши до́бре Університе́та, одібра́в Андер-
