морю гуля́ти! А скажіть-но, будь ла́ска, що́-ж це тако́го за море й яке́ воно?
— «Ет! ду́же до́вго з тобою роска́зувати про це!» закликотіла леле́ка, тай поли́нула геть.
— «Радій з молодо́сти своє́ї!» каза́ли їй со́яшні про́міні: — радій з свого здоро́вого зро́сту, радій з життя́ молодо́го, що в тобі росквіта́є!»
І вітер цілува́в деревце́, а роса покропля́ла ёго слёза́ми; тале-ж не тя́мило цёго, нерозу́мне!
От, наступи́ли й свя́та різдвя́ні; почали́ й мале́нькі дере́вця руба́тись, моло́дчі і ме́ньші на́віть за нашу яли́нку, що не ма́ла ні супоко́ю, ні спо́чиву за своїми бажа́ннями, аби ото ви́рватись з лісу У ціх молоде́ньких яли́нок гіло́к не обтина́ли, а так-пря́мо і кла́ли їх на вози́, а ко́ні й виво́зили з лісу.
— »Куди́ везуть їх?« пита́лась яли́нка: — »вони-ж не бі́льші за ме́не, а он-те́, так ще дале́ко і меньше! Чому́ не обтина́ють їм гіло́к? Куди вони їдуть?!«
— »А ми зна́ємо!» цвірінькали горобці: — »ми були в мі́сті і зазира́ли по вікнах! Ми зна́ємо, куди́ вони їдуть? Світе! Які їх трива́ють пиш-
