жу́ся я, як болію, трива́ючи!... Сама́ не знаю на́віть, що́ зі мною й діється!?«
»Радій нами!« — каза́ло повітря й я́сне со́нечко: — »радій молодо́стю своєю та во́лею«.
Але вона раді́ти своїм рідним і в га́дці не кла́ла: одно — росла́, та росла; літо й зіму стоя́ла вона все в своїм убра́нні зеле́нім-зеле́нім, аж те́мнім; люди, ди́влячись на не́ї, каза́ли: »от, кра́сне де́рево!«
Прийшли́ ото різдвя́ні святки́: її на сам-пере́д і зруба́ли. Соки́ра гли́боко вруба́лась у цівку; застогна́ла яли́нка, і впала на землю неприто́мною, з страше́нного бо́лю. Тепе́р уже було́ їй не до ми́слі те щастя: боліла вона з ту́ги, що му́сила до віку покинути свою ми́лу країну-роди́ну; жури́лась вона за моріжком тим, що зрости́в її й ви́кохав! Дізна́ла тепер, бідна, що вже не поба́чить більше ні лю́бих своїх ста́рших подру́жок, ні мане́сенькіх кра́ків і квіток, а мо́же на́віть і пта́шок... Та́к, ото, жу́риться та скорбі́є, проща́ючись. Очу́малась яли́нка тілько тоді, як опини́лась уже на якімсь дво́рищі; чу́є — чоло-
