вік яки́йсь ка́же: »о́сь-де найкра́ще гільце́! ми ёго й візьмемо!«
От, прийшло́ двох лаке́їв, — та такі повбірані, — і перенесли ту яли́нку до га́рної, вели́кої, світли́ці. По стінах там ви́сіли скрізь пи́шні ма́лева, а коло́ кахля́ної гру́би стояло здоро́вих дві ми́си китайські з ле́вами на по́кришках: там були́ і коли́ски-кресе́лка, со́хви шовко́ві, вели́кі столи, повні́сенькі з картинка́ми книжо́к і заба́вок, — може на сто-сот-крот та́лярів — як діти прина́ймні каза́ли. Встроми́ли нашу яли́нку в вели́кого ка́діба й піско́м заси́пали вще́рть, але ніхто й пізна́ти не міг, що то ка́діб, — бо ёго чи́сто завину́ли у зелену ткани́ну, тай поставили ще на вели́кого пістря́вого ки́лима. Ох, якже-то тріпотіло гільце́! Що́-то буде да́лі?... Коли-це, прислу́жниці й панночки́ почали́ її прибіра́ти. На її ві́ти поросклада́ли вони кілька кубе́лець з колірного папе́ру, ко́жне кубе́лечко було повнісеньке цуке́рок; а по гілочка́х скрізь навісили злоти́стих горіхів і я́блук, — немо́в вони спра́вді й росли та́меньки; повсю́ди-ж між ними визира́ли свічечки́ та лихта́рики — бі́лі, си́ні, черво́ні.
