Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/30

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 26 —

В зеленині ще ви́сіли ляльки́, мовля́в би ті люди живі, — що яли́нка й зро́ду тако́го не ба́чила: — а на са́мім шпиле́чку красува́ла з золотого папе́ру звізда́.... Ска́зано вже — краса́, та пере́пих!

 «Сёго́дні, в-ве́чері — гомоніли всі — усе це зася́є!«

 »Ох!« — думало гільце́: — «коли-б же ве́чір той шви́дче! Коли-б уже свічечки́ ті запа́лювали! А за тим що? Чи-ж при́йдуть з бо́ру дере́ва на ме́не диви́тись? Чи-ж налетять під вікна горо́бчики? Чи зоста́нусь я тут літо і зіму у такім святко́вім убра́нні?« І в неї од те́ї нетерпля́чки, до па́ньского пере́пиху, аж голова заверну́лася!

 А це-й свічечки́ запали́ли. Світе-Боже! Що́ж-то за бляск, за пишно́та! Яли́нка ра́дощів затріпала так своїми вітами, що въ їдно́му мі́сті торкну́лась до свічечки зеленою ба́рмою, тай спала́хнула!

 »Крий Боже! Рату́йте!« кри́кнули панночки́, і погасили мерщі по́лумья.

 Зарікла́сь тоді яли́ночка більш і разу́ тріпотіти: набралася страху́, Господи! Та́к ото пиль-