ну́є вже ті оздо́би, аби не стра́тити жо́дної, та́к ото... аж задурма́нилась на́віть од те́ї спанілости! А це — як роззя́пляться две́рі, а дітвора́ ота па́ньска, як суне́ ра́птом на гільце́, — тро́хи не переки́нула; так пани́ ж пантрува́ли за ни́ми. На мить, од не́стяму, аж заніміла дрібно́та; але тільки на мить, за хвили́ну-ж усе загомоніло, загоготіло, хо́дором заходи́ло! Навкруги́ святко́вого гільця́ почали́ танцюва́ти діти, і зрива́ли оди́н по о́дному з гільцеви́х подару́нків.
«Що се вони ро́блють?» думала яли́нка: — «Що-то буде ще да́лі?»
А далі — свічечки́ догоріли до са́мих ке́тяжків; їх за́раз і погаси́ли, щоб не було поже́жі, а дітворі дозво́лили й гільце́ розібра́ти. І! ма́ти моя! Як ки́нулась юрба́ на яли́нку, то аж галу́ззя їй затріща́ло! І як-би ча́сом не була́ вона шпиле́м своїм та звіздо́ю до сте́лі привьязана, — то лежала-б до́лі!
Діти ще яки́й час танцювали з своїми диво́зными за́бавками, а на яли́нку ніхто не зверта́в вже й ува́ги. Тільки й підішла́ стара́ ня́нька до
