Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/34

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 30 —

що?!» І вона схили́лась до сте́лі, та все ото дума, та дума!.... А ча́су на це було до́сить; збіга́ли дні й но́чі, а до не́ї хоч-би хто наві́дався: як ча́сом-же хто і прихо́див, то хиба, аби скри́ню яку́ в куто́к поста́вити. Тепер уже гільце́ те святко́ве було зо́всім затасо́ване; здава́лось про ёго заки́нули й га́дки.

 »Тепер на дво́рі зіма́!« думало дерево: — »земля ме́рзла і вкри́та геть снігом, для то́го людям і немо́жно мене́ посади́ти; от, я і му́шу тут у за́кутку до весни трива́ти. А це гаразд ви́гадано: такі пак до́брі ті люди!... Як-би тільки тут не так те́мно, та не так су́мно!... Хоч-би за́йко мане́сенький!... Ох! як-же-то було лю́бо там, у рідному лісі: сніг було вкри́є тебе біле́сенько, і за́йки вситрі́бують по́руч.... ча́сом було яки́й перестрібне́ й через ме́не.... я́к тоді це мене дратува́ло?! А тепе́реньки на самоті тут, — так су́мно, Господи!»

 «Пі, пі!» пи́снула мишка і ви́лізла геть, а це... прибігла й дру́га. Понюхали вони яли́нку і почали між гілля́м ни́шпорити.

 — »Ну, тай моро́з, з очи́ма!» мишки́ пищали,