та ка́зочка, а це засмути́ло й мишо́к, так що й вони уже го́ді їй дивува́ти.
— «Ви тільки одну казочку й зна́єте? пита́лись пацюки́.
— «Тільки одну!» ка́же яли́нка: — «я почу́ла в найщасли́віший ве́чір мого пожива́ннячка; але я тоді дісне й спочува́ть не змогла́ свого ща́стя!»
— «Це дуже сумна́ казка! От, чи не знаєте ви чого́ про лій, чи про сало? Яко́ї не́будь харчо́вої ка́зочки?»
— «Ні!» каже яли́нка.
— «Ну, то й бувайте здоро́ві!» сви́снули пацюки́ і повернулись до бра́тії.
А мишки́ за ними — й собі. От, зоста́лася знов на самоті яли́нка, та так ото зітха́є: — «хоч то було охвітні́ш, як мишки́ ті шамкі по мині ни́шпорили, та слухали про мої бува́льщини. А теперь — мину́лось і це!... Але я буду гадка́ми радіти і трива́ти слу́шного ча́су, коли мене ви́несуть звідци!»
Коли́-ж це ста́лося? А от, одно́го ра́нку, прийшли люде і почали́ прибірать на горі́щі; одсу́нули скри́ні, ви́тягли яли́нку, тай кинули її
