геть до-до́лу недба́ло; а це, один слу́жка узяв таки́, та й поволік її вниз по схо́дах до Божого світу
— «От, коли поверта́ється життя́ моє!» — думала яли́нка. Вона спочу́ла свіже пові́тря і теплий со́яшний про́мінь, як опини́лась на дво́рі. Усе це так ско́їлось шви́дко, що яли́нка й забула про се́бе, а раздивля́лась тільки навко́ло: а й спра́вді — було́ подиви́тись! Бік дво́рища тули́вся садо́к, всі дере́ва, немо́в молоком, були цвітом укри́ті: пи́шні, паху́чі троя́нди визира́ли з-по-за штахе́тів; липи цвіли́, а ластівки́ ни́шкали по повітрю та щебета́ли — «здоро́ві були́!» Та́ле-ж цею пі́сенькою віта́ли вони не яли́нку!
— «Тепер я почну́ жити!» раділа яли́нка і розчепірила свої віти: але — світе мій! Вони були доще́нту посо́хлі й пожо́вклі, а само́ де́рево бо́ком лежало в кутку́ між сміття́м та бурьяно́м! Тільки й красува́ла ще в ёго на са́мім шпиле́чку з золото́го папе́ру звізда́, та вилі́скувалась на я́снім со́яшнім ся́йві.
На то́му-ж са́мому дво́рищі гуля́лось два пани́чики жва́вих, — ті са́мі, що на різдвя́них
