Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/39

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 35 —

святка́х круг гільця́ танцювали, та так втіша́лися ним. Ме́ньший ото підско́чив до ёго, та й зірва́в геть золоту звізду́.

 — «Чи-ба? Що лиши́лося ще на старі́й цій, пога́ній яли́ні!» сказав хло́пчик, та так наступив чобітка́ми на не́ї, що аж гілля́ затріща́ло.

 Су́мно позира́ла яли́нка на росквітлий та пи́шний садо́чок, су́мно позирала на се́бе.... та та́к їй ста́лося шко́да на́віть того те́мнаго за́кутка, де вона до́лі супокійно лежала; вона зга́дувала про своє молоде́ дівува́ння у лі́сі, про пи́шний святко́вий той ве́чір, про мишо́к мане́сенькіх, що ра́дісно слухали її ка́зочки....

 — «Мину́лось! Мину́лось!» шамотіло сухе́ дерево: — «хоч би довело́ся мині, ще хоч раз попиша́ти! Мину́лось! Мину́лось!«

 А це, прийшов слу́жка, та й поруба́в її чи́сто на цурпа́лочки — і цілий обере́мок їх спала́хнув мерщі під казано́м у пека́рні.... Яли́нка зітха́ла-стогна́ла, та так гли́боко, що ко́жне зітха́ння її було до пострілу подо́бне. Прибігли й пани́чики ті, що на дво́рищі гра́лися; зараз — до пе́чі, та так ра́дісно викри́кують: «піф! паф!»