таки са́ме пи́шний та га́рний овес, що як поспіє, то мов — гілочки́ з мане́нькими жовте́нькими канарейками. — Га́рно росло там боже збіжжя, і чим повніше наливався ко́лос, тим нижче до землі воно нахиля́лося, не деручи́ з-горда голови вго́ру
Оту́т простягла́сь була й ни́ва з гречкою, а як-раз проти не́ї верба росла. Не схиля́ла голови гречка, як и́нша пашня́, а гордо та пи́шно випрямля́лась-велича́лась.
— «Не гірша я, каже, за дру́ге коло́сся, а да́леко кра́ща! Цвіт на мині такий га́рний, мов на я́блуні: ди́висся — аж серце радіє! — Скажи мині, ве́рбо, — пита́, — чи ти коли-не́будь ба́чила що кра́ще од ме́не?»
А верба́ покива́ла головою, мов хотіла сказа́ти: «а вже ж ба́чила»!
Роспри́ндилась гречка так — що куди́! «Дурне́ дерево! каже: — таке́ старе́ — аж трава поросла з ёго!»
От — раз, де́ не взяла́сь буря. Усі квітки́ полёві позгорта́ли свої листо́чки, посхиля́ли свої
