на під ним би схова́лася, а в сере́дині був холодо́к і за́тишок, мов у гущині дикій, у лісі.
У такій-то схо́ванці ви́гребла собі ка́чечка кубе́льце і сиділа на яйцях. Ду́же бажа́лося їй шви́дче поб чити своїх діточо́к-вутя́ток. Ніхто до не́ї не навідувався, бо по́дружкам її кра́ще подо́балось пла́вати та пле́скатись по воді, аніж іти під лопу́х базікати з нею.
Аж ось, і яйця почали́ лу́скатись: одно, да́лі дру́ге, третє. — «Пі-пі» — вчу́лося матері: то вутя́тка живі пробива́ли своїми дзёбиками шкаралу́щу.
«Ка-ка!» — кри́кнули вутя́тка кільки мо́ги, ви́лізши зо́всім з шкаралу́щ.
«Ка-ка!» розгле́жували вони всі усю́ди під лопуши́нням зеле́ним. Мати не борони́ла того, бо знала, що зелене не ва́дить на о́чі.
— «Що́-то за великий світ!» пи́снули вутя́тка-повиня́тка, позира́ючи на той куто́чок, де вони ви́клювались.
— «А ви думали, що се й кіне́ць світу?» ка́хнула мати: — «Е, ні! Він простя́гся дале́ко, по той бік садка́, аж до самісенького попівського ла́ну; але я там ще ніко́ли не була. Ну, чи ви
