— «Ні, це не индича́! — » сказала мати: — «як воно ле́хко працю́є ніжка́ми і як прямо сидить! Воно — моя рідна дити́на; та не таке́ й пога́не, як до ёго приди́висся! Ка-ка! Ну, діти, ідіть тепер за мною: я вас хо́чу ви́вести між люде, познайёмити з други́ми качка́ми. Тільки глядіть, — від ме́не не одбива́йтесь, щоб вас не настопта́ли, та стережіться мині до́бре кота́!»
От, пішли́ вони всі на качи́не подвірря. Яки́й там був гарми́дер! Дві сімьї змага́лися й тяга́лися за щу́чу головку, а на оста́нок таки її кішка вхопи́ла.
— «От, ба́чите, як усе ро́биться н світі!» казала ка́чка, свій дзёб чи́стячи, бо їй і самій ду́же бажа́лося покуштува́ти щучої головки.
— «Ну, тепер ви́правте га́рно ніжки́,» додала́ вона: — «зрівняйтесь гарне́нько до ку́пи й уклоніться ген-там старій ка́чці. Вона найповажніша над усі тут, бо шпа́ньського ко́дла: від то́го пак і гру́ба така́. Та запримітьте ще черво́ну стёжку округ ноги у неї, — ба́чите? Як воно хо́роше та га́рно! То найбі́льша ша́на, яку для ка́чки зроби́ти можна. Це визна́ка, що її не хотять ніко́ли
