стра́тити і що вона му́сить бути ви́значена, як між качо́к, так і між людей. Ходім же, ходім! Трима́йтесь гарне́нько, та не верніть мині у сере́дину ніг: освітне вутя́ пови́нно на ноги зверта́ти велику ува́гу; ба́чите, як я їх виверта́ю. Ну, уклоніться-ж, та скажі́ть ка!»
Послу́хались вутя́тка матері; але дру́гі качки́ їх обступили, розгле́жуючи: «дивіться, — кажуть, — диві́ться! От ще други́х принесло́, бу́цім нас сами́х мало!» Та — до незgра́би: — «Що́ це за кача́! Ми ёго не хо́чемо!» А одна, ще здоро́ва ка́чка, — збли́зилась, ки́нулась на ёго, та й укусила за шию.
— «Геть-бо! Не ру́ште!» одказа́ла мати: — «воно ніко́му ли́ха не чи́нить!
— «Да́рма; але воно таке здоро́ве, та недола́днє!» каже заводя́ка: — «ёго тре́ба поби́ти!
— «У те́бе, мати, всі дітки га́рні», промо́вила стара́ вельмо́жна качка з черво́ною стёжкою: — «усі миле́нькі̀, опріч цёг онезgра́би. Добре-б було́, як би ёго перероби́ти можна!»
— «Непромі̀жно, вельмо́жна па́ні!» одказала мати: — «воно, спра́вді, нега́рне; але у ёго вда́ча
