така тиха, та до́бра! і воно плава чудо́во; спра́вді, — можна сказати на́віть кра́ще за дру́гі! Я думаю, що воно з перего́дом ви́росте й ви́рівняється гарне́нько. Ба́чите — довго в яйці зостава́лося, для то́го таке й недола́днє!» Ка́жучи це, тихе́нько гла́дила сина по ши́йці і росправляла ёму пірьячко: — «До то́го-ж воно — се́лезень, і ёму вро́да не на́дто потрібна. Я знаю, що з ёго вийдуть люде, бо й тепер ду́жий!»
— «А в тім — дру́гі вутя́тка твої — гарне́сенькі!» — сказала ласка́во стара́. «Ну, тепер, дітки, гуля́йте собі; а як зна́йдете щучу голівку, то принесіть до ме́не!»
От-так-то і стали вони по дво́рищу гуля́ти й гра́тись, як дома. Але на бідне вутя́тко, що оста́тнім ви́лупилось, наки́нулись усі за ёго незgра́бність: кусали, били не тільки качки́, а́ле на́віть і ку́ри.
— «Ач, яке́ здоро́ве!» — кричали усі. А индик, що родився на світ у остро́гах і за-для то́го лічи́в себе за царя, — розчепірив кри́ла, надувсь як вітри́ло, та й пішо́в прямі́сенько на бідне каченя́, почервонівши до са́михочей. А воно-ж-то,
