Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/52

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 48 —

серде́шне, не знало на яку́ й ступи́ти: чи зупини́тись, чи втіка́ти? Таки не мало горя та бійки од усіх качо́к прийняло́ воно за те, що було пога́ним!

 Як почало́ся з пе́ршого дня, так і пішло: чим да́лі — тим гірш! Гна́ли бідне вутя́тко усю́ди; на́віть ёго рі́дні се́стри знуща́лися і докоря́ли такими річа́ми: «до́бре-б було, як-би кішка ухопи́ла тебе, ги́дку тварю́ку!» А мати казала: «геть собі да́лі, не лізь!» Качки́ ёго кусали, кури би́ли і господи́ня, що дробину́ годувала, відпиха́ла ёго ногою.

 Не зте́рпіло воно, підняло́сь, та й пу́рхнуло через тин; а мане́нькі пташки́, з переля́ку, — од ёго; «і все-то через те, що я пога́не!» подумало каченя́, закрило собі о́чі, та й побігло да́лі. Бігло воно, бігло, та й добігло та́кечки до вели́кого пле́са, де жили́ ди́кі качки́. Журли́ве й пото́млене задрімало воно уже по́ночі.

 Ра́нком, проки́нувшись, запримітили ди́кі качки́ свого ново́го това́риша.

 — «Ти що за птах?» — ка́хнули вони.