Довго ще чу́лося гука́ння рушни́ць: то було велике полюва́ння. Мисли́вці облягли́ навкруги́ болото; де́-які на́віть позлазили на гілля дере́в, що над водою схилялися. Си́зий димок, ніби хмарки́, вилітав спід темних дерев і сла́вся геть по воді. Да́лі — собаки вскочили в пле́со: «ляп, ляп!» — сікня́г і очере́т ламалися й хиля́лися на всі бо́ки. Не стя́милось вутя́тко од переля́ку, і тільки, що хтіло захова́ти під кри́ла головку,.... коли це — зирк! аж перед ним-самісеньким — лиха́ та здорове́нна собака! Язик їй ви́валився з ро́та, о́чі її світилися хи́жим вогнем. Повернулася вона до ёго, роззя́вила ро́та, оска́лила зуби і... гав, гав! — та й потягла́ да́лі, не зачепивши!
— «Спаси́бі Богові!» зітхну́ло вутя́тко: — «я таке́ пога́не, що на́віть собака погидува́ла мене́ укуси́ти!» Промо́вило та й замовкло, — а ні-чичи́рк! А набо́ї про те свистіли то там, то сям по сікнязі і рушни́ці безупи́нне гука́ли.
На́д вечір тільки гуркотня́ сти́хла; але бідола́шнє вутя́тко і тоді не насмілилося підня́тись. Прождало ще воно кілька годи́н; озирну́лось кругом се́бе... та, — як дремене́ навтікача́, — кільки мо́-
