ги! Біжить воно через луги́, біжить воно через ни́ви, біжить та тіка́є; а тут ще буря страше́нна з ніг ёго ва́лить!.
Уже вечір темний насу́нувся; коли-це, ди́виться — стоїть ха́тка на курячій ніжці; та — стара́, така стара́, що не знає на який бік і впа́сти, для то́го й не па́да, що ще не наду́малась! А буря-ж-то люту́є, люту́є; вітер так і сви́ще навкруги́!.. Бідне вутя́тко приби́лося до хатки, ду́маючи, що се вже кінець світу. Озирну́лось, аж ба́чить: кля́мка ви́сить і двері не зо́всім щільно причи́нені. От, воно й дума: «а чи я-б не пролізло у сере́дину через цю щілину?» Спро́бувало, — та й пролізло.
А в тій ха́тці, та жила ба́ба з кото́м і курочкою. Кота вона звала своїм унуком за те, що він умів вигина́ти спи́ну і прясти на ку́желі; та ще було, як погла́дити ёго проти́ шерсти по́ночі, то-так і заискри́ть! Курочка-ж ма́ла собі короте́нькі лапки́, завіщо й прозвали її куцола́пою. Несла́ вона ду́же смашні крашанки́ і бабу́ся любила її, як рідну дити́ну
