Ура́нці запримітила бабу́ся ново́го припле́нтача: кіт почав при́скати, а курочка закуда́хтала.
— «Що там тако́го?» запита́ла бабу́ся, круг се́бе озира́ючись. Але, як вона не добача́ла, то їй воно ви́далось за ка́чку, ко́тра ще зпе́рше пропала.
— «Оце́, до́бре!» промо́вила вона: — «тепер у ме́не будуть качи́ні крашанки́! — Колиб тільки — не се́лезень! Проте́ — поба́чимо!»
Жде вона три ти́жні; але крашано́к нема́є.
У цій ха́тці кіт був за господаря́, а курочка за господи́ню; вони ма́ли зви́чай казати: «ми — та світ!» бо себе, бач, лічи́ли за половину світа, та ще до то́го й найкра́щу. Каченя́ міркува́ло собі про їх ина́ко.... так курочці — і не кажи́ було!
— «А чи ти вмієш я́йця нести?» пита́ було вона.
— «Ні!»
— «Ну, то й нема́ тобі чого пащикува́ти, коли люде пова́жні ведуть проміж се́бе розмо́ву!»
