хо́плював ёго вітер і розно́сив по полю. На дво́рі дуже похолоділо; важкі снігові хмари заволокли усе небо. Ворона на тину́ ка́ркала, так їй було хо́лодно. На що не глянеш — усе тримтіло. Бідному вутя́тці було не до чми́ги!
Одно́го вечора, на за́ході я́сного сонця, ціла ключа чудо́вих птиць піднялась з течії; каченя́ таких птиць ще з-ро́ду не ба́чило: білі, білі, як сніг, а шиї їм до́вгі, гнучкі́! То були лебеді.
Вони якось чу́дно яча́ли і, роспустивши свої довгі та білі кри́ла, простягли́ся геть у ви́рій шукати тепла, та чистих і зати́шних плес, що ніко́ли не замерзають. Піднялися вони так ви́соко, так ви́соко, що пога́не вутятко й не счу́лося з ди́ва. Окрутнулось воно на воді, росправило шию, простягло її вго́ру до подоро́жніх лебедів, та так го́лосно та гу́чно покри́кнуло, що аж само себе зляка́лося. Запа́ли ёму на душу ті пти́ці чудо́ві, й щасли́ві; воно їх сте́жило, поки не зникли з очей; тогді пірну́ло на дно, а як вирнуло, то на́віть і себе не тя́мило! Не знало воно, як і звались ті пти́ці і куди простягли́ся? Не знало, — кажу; але серцем спочу́ло, що вони наймилі́ші й найрідніші
