ши́бку і влізла я́кось у ха́ту жаба... Бррр! Яка ги́дка тварю́ка — здоро́ва, зеле́на, слизька́!.. Плиг! та — на стіл, а на столі-ж спала мане́нька Цали́нка.
— «От, га́рна жінка для мого сина!» — ка́же, та — за коли́сочку-горішинку; взяла, плигну́ла назад через ши́бку, та й занесла у садо́к дівча́тко. А в садку́ тім річка текла; один бережо́к був зго́ристий, а дру́гий — грузьке́ боло́то: втім-то болоті й жила з своїм сином жаба. Та й син же її був ги́дкий, преги́дкий: несто́тно — покійний батько!
«Ква, ква! Бреке-ке-ке!» Тільки й заскриготів, угле́дівши в горішиній шкорлу́пці дівча́тко мене́сеньке
— «Не кричи так, бо ще її збу́диш!» каже стара́: — «то й утече́ від нас! Не ба́чиш хіба́, що вона леге́сенька, немо́в той пух лебедя́чий. Ми поло́жимо її на широ́кій лата́тині посере́дині пле́са. Оттам вона буде пе́вна, на́че на ви́сепу: звідти вже не втече́! А ми тим ча́сом, на дні болота приготу́ємо для вашої осе́лі велику світли́цю.»
От, ско́чила жаба у воду і ви́брала на о́тшибі широ́ке лата́ття, що довгою стебли́ною трима́лося за дно, та й поклала на ёму горішинку з дівча́тком.
