Коли-це, де́ не взявся хрущ їм на зу́стріч, — здоро́вий, здоро́вий! Вгле́дів він Цали́нку, схопи́в ми́ттю мане́сеньке, леге́сеньке тільце́ її межи свої лапи, та й поніс геть на де́рево. А листо́к поплив собі да́лі по воді, а з ним і метелик, на́че на ла́нцузі вья́зень.
Го́споди, як наляка́лась мане́нька Цали́нка! Але ще жа́льче було їй на се́бе за метелика-кра́сня, бо через неї му́сив напе́вне з голоду вмерти, як хто не зряту́є. А хруще́ві — ні га́дки! Посадив дівчину на найбільший клено́вий листо́к, віта́є її соло́дкою сито́ю з квіто́к, та все тією красо́ю любу́є, та чуду́є! А дівчинка-ж на хрущівну не була і ка́пельки схо́жа!
От, незаба́ром посхо́дились на про́віди до них і дру́гі хрущі, що жили на тому дереві. Паня́нки-ж хрущівни́, позира́ючи на Цали́нку, тільки своїми кліщиками кивали, га́нючи:
— «Гай, гай! Яке пхе́льне, мизе́рне! У неї тільки дві нозі!»
— «Ще й кліщиків не ма́є,» — додала́ дру́га.
— «А худе́ яке́, тонке́, — несто́тно люди́на! Та воно зо́всім пога́не!» — загули́.
